Батальйон «Луганськ-1» відсвяткував свій день народження.
Герої нашого часу: уродженці області, жителі України і навіть ті, хто десятиліття прожив у Європі зібралися в одному місці, щоб боронити нашу українську Луганщину. Тож, хто вони, наші захисники?
Третю річницю з дня свого створення відзначив добровольчий батальйон патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1». Урочистості відбулися 13 травня на площі перед Сєверодонецьким міськвиконкомом. Під час них було покладено квіти до пам’ятнику генералу Олександру Радієвському, який загинув влітку 2014-го року при звільнені Сєверодонецька від бойовиків. Також прийняли присягу нові бійці батальйону — перед Богом, перед обличчям побратимів вони дали клятву боронити цілісність, недоторканість та суверенітет рідної Батьківщини не знаючи страху та вагань.
Як сказав начальник Головного управління Національної поліції в Луганській області, полковник поліції Сергій Комісаров, взагалі-то у них День народження, як такий, був 8 травня, але вони свідомо об’єднали два заходи, бо як раз закінчили навчання 53 нових бійці. Батальйон цей, як і вся поліція, знаходиться в зоні АТО, вони тут на постійній основі. Тому, звичайно, каже Сергій Комісаров, хлопцям доводиться трошки важче. Якщо зможуть набрати ще 50 співробітників, то з’явиться можливість проводити хоча б внутрішню ротацію і дати більше відпочинку тим співробітникам, які несуть службу на блокпостах і на першій лінії.
Особливо головний поліцейський Луганщини полковник Сергій Комісаров виділяє той момент, що тепер значно зміцнена матеріальна база цього підрозділу — побутові умови зараз набагато кращі, ніж були рік чи два роки тому. За його словами, протягом цього року вони додатково відремонтують свої приміщення і в Сєверодонецьку, і в місті Щастя, де батальйон несе службу. Ну, і, продовжує полковник Комісаров, останнім часом міністерство велику увагу приділяє саме Донецькій та Луганській областям – у цього підрозділу зараз немає проблем з пальним, боєприпасами, форменим одягом.
А в перший період існування батальйону практично все, що необхідне для побуту поліцейських (тоді ще міліціонерів), постачали волонтери. Серед них – громадська організація «Цивільний корпус», членами якої є переважно колишні офіцери силових відомств. Голова цієї організації Роман Солодкий каже, що вони вже організували при взаємодії з батальйоном Луганськ-1 не один проект: передавали, перш за все, гуманітарну допомогу в 2014-15 роках, а також техніку (автомобіль), медикаменти, одяг, харчування. Також протягом минулих двох років відправляли дітей на відпочинок до Києва, Одеси…
Прийшли привітати бійців батальйону і артисти – як аматори, так і майбутні професіонали з музичного училища імені Сергія Прокоф’єва. А також – школярі з Новоайдару. Останні, зокрема, прочитали вірш, в якому були такі слова:
В далекому майбутньому — я вірю,
де люди будуть, мов одна сім’я,
відкриють вчені ще одне сузір’я,
що буде мати батальйону вашого ім’я.
* * *
Три роки – це вже історія, бо в наш дні час плине ледь не з космічною швидкістю. Уродженець міста Щастя, старший лейтенант добровольчого батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1» Олег Слухаєнко служить в ньому ледь не з дня його створення. Він закінчив Луганський інститут внутрішніх справ, до 2003-то року працював в міліції, потім пішов з неї і займався юридичними справами, але з початком гібридної російської агресії прийшов в цей батальйон. І тепер часто згадує 2014-тий рік, який вже став трагічною історією. Бо той рік був повністю був небезпечний, напружений, постійно їх обстрілювали з мінометів, постійно відчувалася небезпека прориву диверсійно-розвідувальних груп терористів. Тож, часом ніколи було зімкнути очі, і навіть на відпочинку зброя була під рукою. Зараз, за його словами, спокійніше, бо бойовики якось дотримуються Мінських угод там, де несуть службу бійці цього батальйону. Бувають, каже, обстріли, але їхні блокпости вони оминають, і за ці три роки в батальйоні не загинув жодний боєць. Бо, в принципі, в бойових зіткненнях ця поліцейська частина участі не бере, у неї інші завдання. І тільки якщо порушник чинитиме опір, то до нього вживаються заходи фізичного впливу. А зброю застосовують лише в крайньому випадку — в основному до такого не доходить.
Війна завжди виявляє внутрішню сутність людини. Багато з колишніх товаришів по службі Олега Слухаєнка зрадили присязі, пішли служити терористам. Але у нього самого – тверді моральні принципи. «Присяга, — каже він, — приймається один раз в житті, я свій вибір зробив ще в 95-му році і офіцерська честь не дозволяє зрадити присягу і свій народ».
А ще старший лейтенант Олег Слухаєнко розповів про один випадок. Як правило, при військових частинах та блокпостах зараз живуть песики. А от у цьому батальйоні вони служать. І ось з їхнім бойовим товаришем, бойовою подругою службовим псом Капі трапилося нещастя — суглоби у неї заболілі. Медична реабілітація виявилася дуже дорогою, тому була пропозиція її приспати. Однак на загальних зборах було прийнято рішення зібрати гроші — і свої особисті, і звернутися до волонтерів, аби накопичити потрібну суму, щоб провести хірургічне втручання і повернути Капі здоров’я. Все це було зібрано, харківські ветеринари провели операцію, допомогу було надано, боєць в строю.
* * *
В батальйоні несуть службу на тільки вихідці з нашої області, а з усієї України. Колись таких було ледь не половина, зараз – лише п’ята частина. Командир однієї з рот, підполковник Олег Щерба – киянин, служить в батальйоні з 2014 року. За його словами, він залишив вдома сім’ю і дітей і пішов захищати Україну. За три роки і батальйон, і Луганщина вже стали для нього домом, він звик до бойових побратимів. Поміняється ситуація в країні – підемо по домам, бо всіх нас чекають там рідні та близькі. Щодо місцевих людей, то, як зазначив підполковник Олег Щерба між Луганщиною, Київщиною, Черкащиною різниці великої немає. А от природа наша його приємно вразила, бо він мав раніше інше уявлення про Донбас.
Сподобалась наша природа і уродженці міста Косів Івано-Франкіської області Ірині Гордієвич. Вона майже два десятиріччя прожила в одній з європейських країн. Але як тільки розпочався Євромайдан – кинула налагоджений європейський добробут і поїхала до Києва. А тепер вона – сержант добровольчого батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1».
Взагалі-то, розповідає вона, її ціллю спочатку було потрапити в батальйон «Айдар», але так не склалося: «Мені головне було – потрапити до Луганщини, думала — піду спочатку в «Луганськ-1», а потім уже перейду в «Айдар». Ну, так пішло-поїхало, що залишилася тут – кинула корінь». Служить вона в батальйоні Луганськ-1 з кінця 2014-го. Жінок і дівчат в ньому, звичайно ж, значно менше, ніж хлопців. Але вона цим не переймається. «А чим я відрізняюся від інших?» — запитує пані Ірина. І сама відповідає: «У мене є руки, у мене є ноги, я несу ті ж обов’язки, що й інші, я не відрізняю себе від інших. Може, хтось і відрізняє, але я не відрізняю і, відповідно, служу. Ніколи такого не було, щоб я пищала: «Я такого робити не буду, бо я дєвочка!». Я знала, на що я йшла, я усвідомлювала, що мене чекає, яку я службу буду нести. Тим більше, що я йшла в буремний 2014-тий і знала, що можу навіть не повернутись. Тобто, я з цього проблему не роблю, а якщо хто робить, то є його проблема, не моя».
А от сприйняття Луганщини у неї дещо подвійне. За її словами, приїхавши сюди, вона як в машину часу залізла і з Європи ніби потрапила в часи свого дитинства, в Радянський Союз. Ніби 50 років відмоталося назад.
«Менталітет, — вважає пані Гордієвич, — тут все ж таки дещо інший, ще «гомо совєтікус» присутній. Не знаю – може тут політика така, може люди такі. Я думаю, що це треба потроху згладжувати, об’єднувати захід і схід, щоб був один менталітет – український. А не дивитися за тим братом, який нам взагалі не брат». Але тим не менш, вона вже розмірковує над тим, щоб залишитися жити на Луганщині. Бо клімат наш її приємно вразив, тому що він сухий і сонячний — як сонце вийде, то воно до пізньої осені не заходить. А от до людей, на її погляд, можна звикнути – це не проблема.
Що ж, якщо ця пані з Галичини залишиться на Луганщині, то це може стати маленьким ланцюжком для подальшого єднання сходу та заходу України.
Андрій Давиденко
